«Я знаю надто катастрофiчне iснування мого народу, щоб сидiти заложивши руки», - писав iз заслання поет, якому сьогодні, 6 січня, могло би виповнитися 82 роки.
Його серце зупинилося 4 вересня 1985 року у 36-му таборi на Уралi. Але повiльно, по-садистському жорстоко убивати Стуса почали значно ранiше. Сталося це пiсля того, як 4 вересня 1965 року в переповненому кiнотеатрi “Україна” в Києвi кинув до публiки заклик: “Хто проти тиранiї, встаньте!” I сам устав при цьому першим.
Що змусило молодого лiтератора i науковця до такого нерозважливого вчинку? Невже не розумiв наслiдкiв? Цiлком розумiв. Але не мiг мовчати, коли в його Українi пiсля невеликого перiоду “вiдлиги” знову почалися масовi арешти непокiрних письменникiв, поетiв, художникiв. Як ще вiн мiг висловити свою непокору, як не при великому скупченнi людей? Ну не на сторiнках же радянської преси…
Реакцiя влади була передбачуваною. Василя вигнали з Iнституту лiтератури АН УРСР i заборонили працювати навiть чорноробом на будiвництвi метро. Йому вiдмовляють у публiкацiї збiрки вiршiв “Круговерть”, попри схвальнi вiдгуки рецензентiв. Така ж доля й подальших його поезiй. Тож “Зимовi дерева” вiн друкує у самвидавi, а “Веселий цвинтар” передає видавцям до Брюсселя.
I притiм бореться, як може, iз тиранiєю – у вiдкритих листах до Спiлки письменникiв, Центрального Комiтету Компартiї, Верховної Ради Стус критикує панiвну систему, попереджає про вiдновлення культу особи та порушення прав людини. Звiсно, комунiсти його почули. I в сiчнi 1972 року заарештували та засадили до табору.
Умови заслання бувають дуже рiзнi. А Стусовi створили якнайгiршi: тяжка фiзична праця у шахтi, кримiнальне оточення, цькування. Ось як вiн опише свiй типовий робочий день: “Страшний пил у вибої, бо вентиляцiї нема: бурять вертикальнi глухi штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга – до 85 кг. Коли бурять “вiкна”, доводиться лопатити. Респiратор (марлева пов’язка) за пiвгодини стає непридатний: вiн стає мокрий i вкривається шаром пилу. Тодi скидаєш його i працюєш без захисту. Кажуть, молодi хлопцi (одразу пiсля вiйська) за пiвроку такої пекельної працi стають силiкозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закiнчуєш роботу – немає сухого рубчика – вийдеш до клiтi пiд крижане повiтря, яке не пiдiгрiвається”.
А ще поета намагаються повнiстю iзолювати вiд рiдних та друзiв: “За листи доводилося витримувати справжню вiйну з КДБ. Десятки й десятки листiв просто зникали, — згадуватиме вiн. – А на мої оскарження вiдповiдали своєрiдно: “У Магаданському аеропорту мiшок, у якому носять кореспонденцiю, дiрявий…”
Навiть коли помирав батько, Стуса не пускали до нього, хоча радянський закон гарантував таке право. А коли 1978 року в поета вiдкрилась виразка шлунка i вiн помирав вiд кровотечi, комендант мовчки дивився на його муки та вiдмовився доправити в медпункт. Добре, що поселенцi привели лiкаря самi.
“Чуюся смертиником”
З табору поет повернувся 1979 року. Але психологiчно вiн не вiдчував волi й практично не мав її. Постiйний нагляд, тяжка фiзична праця, неможливiсть творити. I щохвилинне вiдчуття, що тюремна брама перед ним вiдчинена i ось-ось зачиниться знову за спиною.
Тому другий арешт 14 травня 1980 року був логiчним продовженням довгого ланцюга переслiдувань. Для чоловiка, що вже вiдсидiв 7 рокiв i набув важких хвороб, а тепер отримав 10 рокiв табору особливого режиму i 5 рокiв заслання, шансів вийти живим не було. Цього разу, у таборi в Кучино, поетовi велося ще гiрше. Йому забороняють побачення з рiднею, не дозволяють писати. “Нiде в таборi не боронили роздягатися до пояса пiд час прогулянки, — пише вiн. – Тут боронять i карають, коли хто хоче впiймати кришечку сонця».
Дуже рiдкiснi свiдчення Стуса дiйшли до нас. Адже все, що вiн писав, наглядачi вiдбирали. Навiть переклад поезiй нiмецього поета Рiльке, над яким працював кiлька мiсяцiв, знищили.
До давнiх хвороб (шлунок, серце, скалiченi ноги) додалися ще якiсь небезпечнi симптоми, якi свiдчать про серйозну недугу нирок. Усе це разом iз моральними тортурами спричинило, що Василь Стус написав у жовтнi 1984 року прощальний лист до родини.
Помер чи вбили?
“Я бачив Василя Стуса живим останнiй, — напише в автобiографiчнiй книзi росiйський письменник-дисидент Леонiд Бородiн, що вiдбував зi Стусом покарання. – За тиждень до смертi його пiд надуманим приводом – лежав на лiжку вдень – кинули до карцеру. Та всi ми лежали, але ж, за правилами, “не положено”. З карцеру вiн уже не повернувся… Якщо щиро, причина запроторення до карцеру була в iншому. Рiч у тiм, що напередоднi листоноша в’язницi сказала Стусовi, що лист вiд сина є. А наглядач доводить – нiякого листа нема. У Стуса здали нерви, вiн стояв бiля дверей i з годину страшно кричав! Вiд безсилля й злостi вiн став просто лютим. I наступного дня йому помстилися…”
Що насправдi сталося в карцерi та якого саме дня помер Стус, достеменно не знає нiхто. За офiцiйною версiєю, у в’язня зупинилося серце увi снi 4 вересня. Тiєї ночi, згадує Бородiн, на прохiднiй страшенно вила вiвчарка…
“В’язницею рiзнi чутки ширилися, – згадує Леонiд Бородiн. – Казали, що вiн руки на себе наклав, але я не вiрив, не той характер у нього. Першi чотири днi в карцерi Василь, очевидно, голодував. Бо його миска i ложка лишились у нашiй спiльнiй камерi, але на п’ятий день наглядач прийшов, щоб їх забрати. Я тодi подумав, що Василь почав їсти. Казали також, що в сусiднiй камерi на свiтанку чули страшний гуркiт. За командою наглядача на нiч опускали нари. Однi казали, що знесилений голодуванням Стус тi нари не втримав i вони його по головi вдарили гострим залiзним кантом. Iншi — що наглядач навмисне не дав команди, нари опустили раптово, убивши в’язня. Якщо друга версiя правдива, то це було навмисне вбивство”.
Це дуже схоже на правду, Кремлю вигiдно було вмертвити українського поета: незадовго до смертi Нобелiвський лауреат Генрiх Бьолль висунув Стуса на здобуття найбiльш престижної лiтературної премiї. Її присуджують наприкiнцi року i тiльки живим. То чи випадковим є факт смертi поета саме в тi похмурi осiннi днi?
У країнi в цей час уже пускали першi паростки горбачовськi “перебудова” i “гласнiсть”. Ще зовсiм трохи — i полiтичнi в’язнi вийдуть на волю, стануть героями. А Василь Стус так i не побачив сонця…
Чотири роки тiло поета покоїлось на чужинi в селi Кучино Пермської областi. Дружинi та синовi не дозволили забрати його додому, бо не закiнчився термiн ув’язнення. А у листопадi 1989 рока поета разом iз побратимами Юрiєм Литвином та Олексою Тихим, що також загинули в таборi ВС-389/36 села Кучино, перепоховали в Києвi на Байковому кладовищi.
Як згадував дисидент Левко Лук’яненко, друзi та соратники Василя Стуса були готовi зробити перепоховання навiть i без дозволу, влаштувавши повстання. Коли траурна процесiя йшла з трунами до кладовища, влада уперше (!) за всю iсторiю не наважилась вирвати з рук людей жовто-блакитнi прапори.
Держава, що доживала тодi останнi днi, таки виявилась безсилою перед Василем Стусом…
コメント