Віктор Васильчук – відомий український дитячий письменник. Лауреат міжнародних, всеукраїнських і обласних премій. Нещодавно удостоєний премії одного із сподвижників світової літератури і культури Антуана де Сент-Екзюпері, який нагадав усім сущим на землі, що «...дорослі спочатку були дітьми, лише мало хто з них про це пам’ятає».
Коротко як діагноз. Без викрутасів і без пафосних літературних ремінісценцій. У цьому ключі, як на мою думку, плідно і творчо працює Віктор, в чому я ще раз переконався, коли прочитав його нову книжку «Мій друг Пончик» (видано ПП «Рута», м. Житомир). І пригадав єсенінське: «І тварин, братів своїх найменших, ніколи не бив по голові»...
Тут не знайдеш хитровигаданих викрутасів. Автор відкриває перед читачем світ, в котрому живуть кролик Вухань, собачки Ніка і Пончик, котики...
Це дружна родина домашніх улюбленців, якій, певне, може позаздрити не один себелюбець, що дивиться на «братів наших найменших», як на забаву.
Таким ортодоксам дає чітку і зрозумілу відповідь один із персонажів оповідання, дружина Віктора Світлана, яка бере собача на руки, пеститиь і каже: «Бачиш, Вікторе, вкотре переконуюсь, що собака – це істота, якою рухають любов і вірність. Дурних псів не буває. Є люди, які їх не розуміють».
І про це вся книга... Звісно, вона не претендує, скажімо, на модну детективну розповідь з інтригами і навіть з собачими вояжами. Але скажу, без перебільшення, що я прочитав її, як мовиться, в один присіст. Гортав сторінки і бачив, як з малого цуцика Порнчика виростає справжній пес, якого вже пізніше інші господарі назвали Вулканом (Віктор був змушений віддати його їм, адже у них жило чимало кішок), котрий здатний захистити не тільки себе, а й своїх господарів.
Та пес так полюбив і його, і родину з усіма кішками, що одного дня втік від них і знайшов Віктора. Йому тоді було зовсім не по собі, а ще й ключі від квартири посіяв: «...вовчисько справжній, стоїть переді мною, і тримає щось у зубах. Немов на ватяних ногах підходжу ближче – впізнаю свої ключі. А він їх так акуратненько кладе до ніг і... сміється. Та ні, просто регоче»...
Читав і мимоволі пригадав село, свого покійного тестя Василя Нестеровича, в якого вірним сторожем був Мухтар. І якось так трапилося, що він загубив садового ножика. Вже втомився і шукати. Раптом до порога підбіг Мухтар, а в зубах – ножик.
Ось так виявляють собаки вдячність і вірність, що їх іноді не вистачає людям.
Деталь... Але – це один із ключових моментів, на котрих збудована книжка, що характеризує тваринний світ, котрий ми недостатньо ще знаємо. І Віктору можна тільки по-доброму позаздрити, що зумів підмітити справжність. Так, так – справжність у почуттях собаки, і у стосунках між собакою і людиною.
Намкінець варто процитувати авторську передмову: «Так, справді, ми могли б повчитися у собак багато чому. Безтурботно й весело зустрічати тих, кого любимо... А якщо у когось поганий настрій – мовчати і тихенько бути поряд. Хочеться стати... собакою...»
Знаєте, і мені – теж. Отож раджу прочитати!
Василь СТАШУК.
Komentarze