6 листопада члену Житомирської обласної організації Національної спілки письменників України Михайлу Клименку виповнилося б 95 років від дня народження.
“В Житомирському обласному літературному музеї ми планували повести вечір пам’яті. Враховуючи, що область увійшла у червону зону і є заборона з приводу проведення масових заходів, будемо згадували Михайла Даниловича лише на сторінках у Фейсбуці. Також всі охочі можуть погортати сторінки його книжок, якщо їх мають, чи подивитися їх в інтернеті. Адже людиною він був надзвичайно цікавою, романтичною, глибоким ліриком і мені його поезія дуже подобається”, - каже директорка музею Світлана Гресь.
Народився Михайло Клименко в с.Левків, що під Житомиром. Батько загинув на фронті, а мати не витримала лихоліття і померла після війни. І він, найстарший, взяв на себе відповідальність за братів та сестер, в родині їх разом було семеро. До того він закінчив аграрний технікум на Крошні, навчався на філфаці Житомирського державного університету ім.І.Франка, тоді педінституту. У зв'язку зі складною життєвою ситуацією був змушений залишити навчання і пішов працювати в рідне село садівником. Вже пізніше говорили, що найбільшою цінністю в житті Клименка були: природа, сади, книги і друзі. В Левкові народились його ранні вірші, далі було навчання на вищих літературних курсах у Москві, переїзд до Житомира та робота в газеті “Радянська Житомирщина”. В останній він пропрацював сорок років до виходу на пенсію.
Якою ж був людиною та колегою Михайло Клименко? Розповідає Людмила Натикач, заслужена журналістка України: “Доля склалася так, що я приїхала на роботу в Житомир і потрапила в газету, яка тоді називалась “Радянська Житомирщина”. На той час там був дуже сильний, потужний, славний колектив: Михайло Клименко, Валентин Грабовський, Михайло Прилуцький, Михайло Сич, Микола Курильчук, пізніше прийшли Анатолій Журавський, Микола Зіновчук. І мені дівчиську, після вишу було в кого вчитися там.
Михайло Данилович був дуже чемним, розумним, вихованим. За ті всі роки роботи в газеті ніхто не згадає про нього, що він комусь зробив підлоту, когось підставив чи з кимось повівся непорядно. А робота тоді була тяжка, бо газета виходила п'ять разів на тиждень і в кожен номер треба було дати двісті рядків своїх матеріалів. Брали їх у відрядженнях по районах, куди їхали на три-чотири дні, привозячи мінімум п'ять статей на різну тему. Ну і листи. Тоді десь до сотні листів приходило в редакцію, їх читали, давали відповіді, а цікаві готували друку. З усім цим Клименко справлявся, ніколи і ніде йому не було жодного зауваження.
Але він був ще і поет. Під час роботи в газеті видав багато збірок: ”Сині очі весни” 1956, “Далі голубині” 1959, “Людям радію” 1962, “Зажнив’я” 1966, “Поезії” 1970, “Розвидень” 1971, “Алмазна грань” 1973, “Чорнозем” 1977, “Глибока струна” 1981, “Поезії” 1982, “Зелене прозріння” 1984, “Призначаю побачення рястові” 1991, “Обрії кличуть” 1996. Такою була його робота поетична.
Чим він запам'ятався? Дуже любив ліс, і як тільки походить лісом вранці - приносить на роботу букети квітів і роздає дівчатам. То могли бути проліски, конвалії, букети квітучої черемхи. Не минає нікого, але й дівчат було мало. Творчих - це Галина Кавун, Ядвіга Камінська і я, бухгалтерія, машбюро і секретарка при редакторі. Нам, молоді, було дуже приємно коли він запрошував нас у ліс подивитися, як цвіте черемха. Каже до мене: “Як, ти ніколи не бачила як цвіте черемха”? Я кажу: “Ніколи, бо в степу виросла”. “Так, бери Галю Кавун, Люду Панченко і поїхали”, - продовжував Клименко. В обід ми їхали на Богунію до річки Лісової, береги якої тоді були порослі черемхою. Ми нюхали квіти хвилин 15, а потім верталися на роботу. Тільки гарні спогади. На мою думку, в світі не має жодної людини, котра його б знала і сказала щось погане. Помагав дуже всім. Наприклад, написала я матеріал, треба бігом здавати, а заголовок не йде. Прошу допомоги у Михайла Даниловича. Він питає, про що той матеріал. Відповідаю. Він обіцяє подумати. І вже через п'ять хвилин приходить і кладе на стіл цілу сторінку де заголовків 25 на ту тему. І можна було вибрати найкращий. Так він допомагав багатьом. Отакий він був.
Чим був ще характерний? День у нас ненормований. Коли були здані ті двісті рядків у номер, він не поспішав додому, хоч дома була родина, діти. Він обкладався і читав районні газети, шукаючи молоді поетичні таланти. Кого вважав вартим уваги, знаходив із ним контакти, запрошував до себе на літературну студію. Бо він першим відкрив літературну студію імені “Бориса Тена”, де навчав молодих поетів! Доречі, Борис Тен дуже часто заходив до нього в гості, адже жив недалеко по вулиці, яка нині носить його ім'я. Та хто тільки в гостях у Клименка не бував! Мабуть, всі відомі люди в області, які приїздили в Житомир, обов'язково заходили до нього. Хто ж виріс під опікою Михайла Даниловича? Назвемо деяких: Михайло Жайворон, Петро Опанасенко, Марія Павленко, Микола Луценко, Олександр Рихлюк, Василь Сташук, Валентин Мисько, Іван Редчиць та багато інших.
І ось що запам'ятала. Приходить якось до нас у кабінет до Валентина Грабовського, мого заввідділом, Клименко такий зворушений і зачитує вірш. Це була поезія Олександра Рихлюка, школяра-десятикласника, талановитого поета, життя якого обірвала автокатастрофа. Були й інші моменти. Теж заходить, ходить і ходить навколо Валіка, замислений, а в руках товста-товста папка, сторінок на 600 напевне. Говорить, що ці вірші прислав з району якійсь високий начальник і просить опублікувати. Зачитує... Яку йому рецензію дати? А Грабовський у відповідь: “Напиши йому “Тиць”. Звичайно, що Клименко такої рецензії не написав і віршів не опублікував.
Отакий був Михайло Клименко, ніхто і ніколи на нього не ображався, все завжди робив вчасно і якісно. Чому не досяг великих висот? Тому що не хотів ступати в партію. А чому не вступав? Не знаю, він розумна людина був, може, не міг простити комуністичній партії голодомор, бо він його пам'ятав, може, знав таємні сторінки війни.
Любив запрошувати до себе додому. Після Левкова квартиру отримав на розі Київської і Театральної, там, де тепер на першому поверсі розташувалась “Аптека низьких цін”. На жаль, життя скінчив дуже сумно. Він пішов на пенсію, в той час прилавки були порожні, по півроку не отримували зарплати. Він просив гроші на харчі. Пішов на той світ пізніше за своїх двох синів. Дочка нині працює в Києві директоркою музею. В школі Левкова є його музейна кімната, односельці його іменем назвали вулицю”, - розповіла Людмила Натикач.
Додамо, що в Житомирі була започаткована і тривалий час діяла Житомирська обласна літературно-мистецька студія імені Михайла Клименка. Проводити її почав друг і учень поета Валентин Грабовський, далі естафету підхопив поет Михайло Пасічник, потім керувала Марія Пономаренко, а з 2004 року і сім років поспіль літературні зустрічі вела Світлана Штатська (Гресь). Студія працювала раз на місяць, крім літа.
Нині у Житомирському обласному літературному музеї теж бережуть пам'ять видатного земляка. На постійно діючій експозиції членів Житомирської обласної організації Національної спілки письменників України є його фотографія та книги.
Людмила Лобачова
.
Bình luận