Васильчук В.Б. Правдиві байки кота Персика: повість. – Житомир: видавець О.О.Євенок, 2019. – 48 с.
Коли газетярував, то побував в одного природолюба, бо хотів ословити розповідь про людину, яка піклується про «братів наших менших». Спочатку здалося, що потерплю фіаско, бо склалося враження, що мій візаві є неговірким за натурою. Бо на всі запитання відповідав дуже коротко і якось байдуже. Та він зовсім переродився, коли мова зайшла про… голубів. Сам заходився розповідати цікаві історії про своїх улюбленців, яких було так багато на обійсті… А в хаті навстріч нам кинулося кілька кішок. І знову з уст господаря полилась дивовижна ріка історій про хвостатих. Так ніби він сам був учасником пригод кішечок і тепер ділиться спогадами про них…
Цю давню історію пригадав, коли узявся читати повість «Правдиві байки кота Персика» Віктора Васильчука – письменника і журналіста з Коростеня, що на Житомирщині.
Чому пам’ять «упірнула» у журналістські будні? Бо знову подумалось про доторки до правдивості. Адже твір написано так, наче автор сам був учасником подій (написав оце й став розмислювати про непростість. Взагалі звик до того, що при оцінці прозового твору не варто ставити знак рівності між автором та дійовими особами. Винятком можуть бути хіба що автобіографічні тексти).
Неоднозначність, якщо так висновковувати. Та почасти тішуся, що таку усталеність мого підходу нерідко руйнують і автори книг для наймолодших читачів.
Як на мене, то тут є закономірність. Юний читач (таке у нього сприймання) дуже чутливий і вловлює фальшиві нотки. Отож він вірить більше реальному. Звісно, має право на існування і гра фантазії, але вона повинна мати хоч якесь реальне підґрунтя і обов’язково від нього відштовхуватися, бо такою є діалектика художньої творчості для наймолодших читачів і нікуди від цього не подінешся.
Але, мабуть, досить загальникових роздумувань, які є у попередньому абзаці. Повернемося до конкретики книги. Віктор Васильчук взяв за основу повісті те, що мало місце в реальному житті. Скрупульозно описав те, як родина доглядає вісім кішок і кота. Зрозуміло, що так, як вона (і автор в тому числі) це бачить. Не відкидаю й елементу співдружності з уявою, за що агітує два моменти. По-перше, письмовець олюднив кота і повів оповідь від його імені. Несподіваність вираження, яка «примагнічує». По-друге вдатність не була б такою очевидною, якби не було помітно, що текст «світиться» любов’ю.
І знову ловлю себе на думці, що висловлюю певну загальниковість розмислів, хоча цього разу більше доторкаюся до книги. Немов боюся, що природолюб має зірке око і вміє словами точно передати узріте, та ще й так, щоб написаному повірили і юні, і дорослі.
Тим паче, що карколомного сюжету у звичному розумінні цього означення у повісті немає. На сорока восьми майстерно ілюстрованих донькою автора сторінках розповідається про життя кота Персика в оточенні восьми кішечок, який наприкінці оповіді здружився з песиком Пончиком, вважаючи його дивовижним.
Правда, є у невеличкій за обсягом повісті випадки, де автор обходиться без цього методу. Це, зосібно рядки про ймовірність абіссінського походження Персика, і про струми низької частоти від кішок та кошенят, котрі заспокійливо діють на психіку людини, тощо. Але не думаю, що це заперечує попередній метод. Мені здається, що вони взаємодоповнюють один одного. Саме про це подумалося, коли згадав не тільки про вищеописане, а й про котячий храм у місті Бубастіс, що йдеться в одній з праць Геродота.
Та, напевно, усе це не було б таким цікавим без існування словесних неординарностей. У прозотексті Віктора Васильчука можна віднайти порівняння, епітети і метафори: «смаколики для мене – то велика радість», «тиша ранку», «галас двору», «…вмиті дощем квіти, які теж зачаровано слухали пташину пісню», «…ніби промовляє своїми округлими оченятами». Поряд з цими мовними вдатностями мирно співіснують пейзажі: «літні каштани купалися в сонячному промінні (ви, очевидно, помітили, що живоописання словом істотно виграло за рахунок метафори)».
Є чарівності і у слововживанні. Приміром, свого часу авторові цих рядків уже доводилося позитивно говорити, що Віктор Васильчук вжив слово «знайденець», хоч досі поширеним було «знайда». Кілька разів «знайденець» з’являється й у повісті. Доречно автор використовує й професіоналізми.
…Не сумніваюся, що наголос на лексичних питаннях сподобається не всім. Почуються голоси, що такі акценти більше характеризують поезію, а для прози є зайвими. Смішно і сумно водночас. По-перше, так звані поетизми – яскрава ознака творчої індивідуальності. По-друге, хіба не такі «блискітки» допомагають юному поколінню ненав’язливо збагнути рідномовні чари?
…Коли перегорнув останню сторінку книги, то подумалося й про таке. Письменник запропонував цікаві історії з життя «братів наших менших». Та чи можна це назвати лише розповіддю про них. Та ні! Радше це твір про їхні взаємини з навколосвіттям і людьми, що так потрібен у наш здеморалізований час.
Ігор ФАРИНА.
Comments