Васильчук В.Б. Приречені на життя: новелети, оповідання. – Житомир: ФОП Худяков О. В.. 2023 – 232 с. іл.
З’ява нового видання завжди є подією. І не тільки для письменника. Для вдумливого читальника також навіть тоді, коли під обкладинкою того друку зібрані твори, котрі раніше так чи інакше оприлюднювалися, й не має жодного значення різність думкувань про явище.
Але це зовсім не означає, що не можна говорити про окремі його аспекти. Тимпаче, що вони самі потрапляють в поле зору. Варто, як мені здається, тут почати з такого. Не секрет, скажімо, що літератори з огляду на безглуздість книговидавничої політики поставлені в такі умови, коли вони через фінансові негаразди неспроможні видати щойно написане. Та це – тема окремої розмови. Хочу з іншого боку поглянути на повторення напиисанок. По-перше, чому б не взятися до нього, якщо твір справді зацікавлює і тематикою, і вражальністю. По-друге, письмак (й не тільки він) вирішує, що йому включити до книги. По-третє, наклади нині є настільки мізерними, що такий метод донесення вартого до поціновувачів красного письменства не слід вважати зайвиною.
Не сумніваюся, що це стосується і книги «Приречені на життя» Віктора Васильчука з древнього Коростеня. Вже хоча б тому, що деякі тексти читав у попередніх друках. І, зрозуміло, що опісля цього мене більше цікавило те, чи доречними є вони у цьому виданні, й упіймав себе на тому, що моє читацьке сприймання зовсім не відчуває дискомфорту. А та обставина, що автор робить наголос на людському милосерді, спонуканому навколосвіттям, привабило ще більше.
Але це – узагальнення. З моєї читальницької та рецензентської дзвіниці слід би поговорити про деякі конкретні моменти. Та ще й тоді, коли вони самі прозоро натякають на подібні розмірковування.
Тут стартують розмисли про новелети, десять з яких ловець слів (так іноді називають письмаків) включив у це видання. На які моменти вони намагаються звернути увагу. Якщо коротко про це, то маємо зустріч з акцентами автора на взаємостосунках людини й природи. Приміром, у творі «Вуж – злодюжка» спостерігаємо плазуна, який захотів поласувати уловом рибалки. Письменник з теплотою описує те, як з товаришем допомагав «крадію». У тексті «Каркушина історія» – розповідь про грака, якого звільняли гуртом з целофанового пакета, що заплутався в гіллі. Люди, звісно, визволили птаха з біди, піклувалися про нього після пригоди, а потім випустили на волю. Вже описування цього, безсумнівно, зацікавить. Але автор іде далі, бо розповідає про зустріч з крилатим посеред воєнного лихоліття, що зігріла людські душі… Багато цікавинок існує також у новелетах «Пощастило бобру», «Кицьчин притулок», «Передноворічна історія», «Люблю рибалити».
Зверну увагу на ще один момент. В даному випадку йдеться про те, до чого так чи інакше причетний автор. Себто маємо бувальщини. Але реальність подій не може бути перепоною для сприймання. Позитивізму тут додає те, що письменник наголошує на важливості дбайливого ставлення людини до навколишнього світу.
До слова, тема людини і природи є характерною і для оповідань. Й не тільки «Останній бій знайденця» говорить про це. Такий наголос маємо також у текстах «Пробач мені, Цукерочко!», «Штурман, Марсик, і війна…».
Та давайте повернемося до першого з цих творів. Сюжет маємо такий. Житель села Петро Сивенький бідкається, що на ферму занадився злодій і просить колишнього газоелектрозварника Бориса посторожувати разом з кавказькою вівчаркою Альфою. Але це лише передмова. Далі читацький зір наштрикується на цікаву деталь. Виявляється, що той Борис живе прагненням знайти старого пса Жука, який пропав після аварії на ЧАЕС. Й не знав він, що бандюгани викрали чотирилапого, щоб зробити з нього бійця на собачому ринзі та наживатися з цього. Колишньому власнику Жука після численних пригод таки вдається визволити його… Хоч у творі немає наголошування на майбутніх взаєминах Жука і Альфи, з написаного можна здогадатися про своєрідну собачу дружбу.
По-своєму цікавить твір «Штурман, Марсик, і війна…». Колишній авіаштурман Степан Кузьмович живе думками про війну, котру нахабні московіти почали, напавши на українські землі. І так складається, що його сусідами стають молода жінка, її донька та мопсик Марсик, які втікають від рашистів.
…Описування історії, яка, як не прикро, стала звичною для наших днів. Ніхто, очевидно, не заперечить цього. Але (будемо відвертими) поціновувачів прозотекстів цікавить не це. Адже й найблагородніша тема не зіграє свою «мелодію» у читацькому сприйманні, якщо у написаному не буде цікавинок. В оповіданні ці ролі на себе беруть песикові бешкетування зі шлангом, його намагання допомогти прибрати подвір’я садиби, хоч усе це викликає у читачів іронічні посмішки. Вони тішать пораненого героя оповідання. Ще, либонь, не залишаться непоміченими собачі спроби «виправдатися» за рахунок принесення запальнички господареві дому, до кого його привезли. Безумовно, зацікавить і те, як колишній авіаштурман підгодовує його таємно від господарів. І ті, хоч взнали про це, щиро дивуються, що Марсик радо лиже лице Степана Кузьмовича, як давньому другу, коли той гостює у сусідів.
Чимало таких родзинок існує також у творах «Лосева помста» та «Мій друг Пончик»
Але читацької уваги до цих нюансиків, мабуть, не було б без вдалого використання мовленевості. Закономірно, що тут на передній план виходять літературні тропи. Адже серед порівнянь, епітетів та метафор побутують вдатності. Наприклад, порівняльність помітно виграє за рахунок таких висловів: «вода, як парне молоко», «кицьки-супутниці слов’янської богині Прії», «немов на ватяних ногах підходжу ближче – впізнаю свої ключі», «вуж-злодюжка»… Зрозуміло, що багатьох причарують такі епітети, як «сковорідка сонця», «сум’яття хмар», «посріблений пісок»… Та й цікавих метафор вистачає: «прибережна осока щось шепоче вербам», «спогад ураз огорнув душу», «весело виграє великими розумними очима».
Коли говорити про ці та подібні висловлювання, то не можна не помітити орієнтації автора на вживання усталених висловів, незвичайні слововияви, пейзажності, діалогічну вмотивованість.
Правда, мовлячи про це, все ж мушу зауважити, що лексично взорування рецензента не є таким однозначним. Зупинюся хоча б на двох моментах.
Дехто, скажімо, переконаний, що оцінювачеві книги треба все враховувати: мовляв, подібні нюансики мовленевого плану є більш характерними для віршів, а для прозотекстів треба більше «танцювати» навколо сюжетних колізій. Але… без подібностей неможлива індивідуальність мовлення прозаїка. Це – з одного боку.
А з другого? Та ніхто не скаже, що таких «поетизмів» є багато у книзі. В міру їх є, якщо можна так сказати, та дорікати за це авторові не варто, бо він розуміє важливість питання. Але не хоче особливого наголосу на цьому питанні, бо не сприймуть читачі текстів. От і ходить помежів’ям теми, міркуючи про вигоду для усіх.
А завершити ці нотатки про нову книгу хотів би ще однією думкою. «Приречені на життя» – своєрідне вибране у доробку письменника. Але впевнений, що будуть і нові написанки. Бо ж плин життя зобов’язує. І природа звабливо промовляє це шепотінням своїх уст.
Ігор ФАРИНА, с.м.т. Шумськ на Тернопіллі.