Народився Олексій Євменович в селі Дубрівка Брусилівського району Житомирської області 29 березня 1936 року в селянській родині. Закінчував Дубрівську початкову, Хомутецьку семирічну, Брусилівську середню школи. Дописувати до місцевої газети почав ще з 5-го класу, за що як сількор був премійований бібліотечкою, де були «Кобзар» та інші книги. Літературне життя починав етюдами, новелками, оповідками, які друкувались у збірнику «Щасливої дороги» (з передмовою М. Рильського), у журналах «Зміна», «Дніпро», «Вітчизна». Його як новеліста запримітили ще М. Рильський, О. Гончар, Б. Тен. Все це визначило подальший характер його творчості. Новелістичний струмінь живить оповідь збірок «Жита» (1966), «В’язанка» (1969), «Пристані на Уборті» (1978), а також повістей «Кров і фата» (1967), «Копище» (1975) та ін.
О. Є. Опанасюк завідував сільським клубом в рідному селі, був обраний секретарем Брусилівського райкому комсомолу, в 1957 році перейшов на роботу до редакції місцевої газети «Колгоспна правда». Потім – працівник обласної газети «Радянська Житомирщина», редактор районної газети «Зоря комунізму», обласної «Комсомольська зірка», начальник редакційно-видавничого відділу Житомирського облполіграфвидаву.
З 1980 року беззмінно очолював письменницький осередок у Житомирі аж до 2003 року, виконуючи обов'язки голови Житомирської обласної організації Спілки письменників України. Окрім цього мав ряд громадських доручень – член Української Ради Миру, заступник голови Всеукраїнського товариства Івана Огієнка і обласної ради Конгресу Української інтелігенції, кілька років був курінним отаманом Житомирського Козацького коша.
Завдяки йому народилася картинна галерея «Пам'яті спалених сіл» у с. Копище Олевського району, пам'ятник Тарасу Шевченку в Кодні під Житомиром і пам'ятна стела Івану Огієнкові в Брусилові. О. Є. Опанасюк є «хрещеним батьком» початку проведення Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Романівська весна» в музеї-садибі Рильських у Романівці Попільнянського району. Був причетний до увічнення пам'яті Джозефа Конрада, Івана Кочерги, Бориса Тена, Олега Ольжича.
За його активного сприяння і участі відкрито перший в Україні пам'ятник жертвам масових більшовицьких репресій «Криниця совісті» у селі Велика Цвіля Ємільчинського району, жертвам голодомору у селі Іванківцях Бердичівського району.
Титанічних зусиль доклав письменник до того, щоб повернути в Україну ім’я нашого земляка Івана Огієнка, заснувати в 1994 році Всеукраїнську премію імені Огієнка в галузі літератури, мистецтва, державотворення, лауреатами якої стало вже чимало видатних особистостей України та зарубіжних діячів.
О. Є. Опанасюк стояв біля витоків народження обласного товариства української мови «Просвіта».
Окреме місце в публіцистиці О. Є. Опанасюка займають статті з літературного краєзнавства Житомирщини, перебування видатних митців на Поліській землі.
Художня творчість письменника тяжіє до новелістики. Вона будується на документальних матеріалах. Житомирщина з її містечками, селами, вулицями, водоймами, урочищами і, звичайно ж, людьми постає із сторінок його творів. Його творчість іде від життя, від пережитого і баченого, він пише лише про те, що хвилює, і найбільше про рідне Полісся – ту землю та людей, з якими зводило життя, чиїми думами і ділами жив.
Дитиною спізнавши війну, в якій згоріла рідна оселя, письменник відводить цій темі багато місця в своїй творчості.
Цій темі присвячені книги «Копище» (1975), «Кров і Фата» (1967), «Спитай у беріз при долині» (1986), «Четверо вийшли в дорогу» (1979), «Жайворонова кладка» (1985).
О. Опанасюк – це письменник, що долею покликаний зробити історико-літературний епос про значущі і маловідомі події з життя поліщуків, що близькі для нього за місцем і часом. Повість «Живий біль або зникали у відомому напрямку» (1990) – це твір у монологах на документальній основі. Повість присвячена трагічним сторінкам історії України – голоду 1933 р. і репресіям 1937 р. та післявоєнним рокам на Житомирщині. Повість О. Є. Опанасюка збагачує джерельну базу досліджень голодомору. Опубліковані спогади доповнюють цей період історії України 30-х років, проливають світло на історичні сторінки цього періоду в нашій області.
Твір «Трійця з передпілля Києва» (1999р.) написаний у формі есея і присвячений життєвим та мистецьким шляхам трьох велетнів українського духу, які зросли на Київсько-Волинській землі – І. Огієнка, М. Рильського та Б. Тена. Олексій Опанасюк показує, як перепліталися ці шляхи, як підтримували один одного світочі національної ідеї у важких випробуваннях 20 століття.
Книжка письменника «Чи затишно пані провінції в Житомирі» (2000р.) – явище непересічне в багатьох аспектах. Тут зібрано публіцистику автора різних років, а також мовою документів, протоколів, рішень, постанов, листів відображено творче життя Житомирської обласної письменницької організації за 35 років її існування та її невтомного керівника Олексія Опанасюка. Окрім питань суто літературних, в книзі чільне місце займають проблеми культури, політики, ідеології, українського державотворення.
В 1993 році О. Опанасюк повертається до редакційної діяльності. Під його керівництвом виходять поетичний та прозовий альманахи «Косень», літературно-мистецький журнал під такою ж назвою. Очолюваний ним журнал веде ґрунтовну масову роботу, організовує виставки, представлення кращого активу митців України, молодих і вже відомих художників, майстрів народних промислів, митців витинанок та ін., пропагує українське шістдесятництво, житомирську прозову школу на чолі з Валерієм Шевчуком.
В останні роки життя з-під його пера вийшли книжки «Січ Тараса Бульби в Олевську» (2008), «Живий біль, або Зникали у відомому напрямку» (2008), «Іван Огієнко та літописний Воздвижень з його окресами» (2011).
Олексій Опанасюк був удостоєний звання заслуженого працівника культури України (2002), нагороджений Грамотою Верховної Ради України, орденом архистратига Михаїла. Він лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка (1997).
Помер письменник 3 червня 2011 р.
Commentaires